*
А що ж таке тоді Росія? Не знаю я ніякої Росії. Хоча почекайте, з однією я колись уже запізнався.
Росія – дівчина з пустими холодними очима, одягнута занадто вульгарно для цих широт. Вічно молода, вічно п’яна. Вона завжди була і є для нас чужою. Ось вона йде по Штиксштрасе, а можливо, по Лінденалеє, й голосно говорить про те, що їй удалося придбати вчора на розпродажі. Про те, що вона вкрала позавчора, Росія говорити не любить. Дівоча пам’ять.
Рум’яні щоки, солома на голові. Росії хочеться, щоб її скрізь упізнавали. Росії хочеться, щоб скрізь була Росія, й вона поводить себе так, ніби Росія скрізь. Кожний клаптик землі, де б не ступила її довга тоненька нога, вона оголошує своєю власністю. Росія певна, що вона прийшла в цей світ не просто так, а з важливою місією. Тому кожний мусить схилитися перед нею у поклоні, кинутися їй у ноги, цілувати її червоні мештики на високих підборах.
Але Росія, на жаль, не скрізь. І тому їй дуже прикро. Настільки прикро, що вона, аби заховати пристойність, іде в найдальший куточок свого саду й там довго заспокоюється, стріляючи в сутінках із автомату. «Який недосконалий світ», - стискає вона вуста й миттєво наводить дуло туди, де ворушиться листя на деревах. «Якщо б я була багатою і знаменитою, я видала б такий закон, щоб усі мужчини розмовляли по-російськи». А потім вона ховає автомат і йде на мовні курси.
«Ти – це я», - каже мені Росія, ти – це я. «Ні», - пробую я заперечити, але вона не чує. Це особливість її слуху, і я мушу поважати її за це. Гладити її по голові й казати ніжні слова.
У Росії багацько приятелів та приятельок. Власне кажучи, це увесь світ. Я бачу, як вона сідає з ними у кафе, вони п’ють пиво, й горе тому, хто, задумавшись, пропустить хоча б одне слово. Росія буде гнати його до самого рогу вулиці. Росія не любить, коли хтось їй чужий. Її нудить од самого поняття «чужий». Усі мусять бути приятелями. Росія ображається, коли з нею відмовляються приятелювати й вештатися разом по розпродажах і пивницях. Тоді вона може проклясти... О, це російське прокляття, незмивальне, отруйне, ніби її сльози, сльози Росії, змішані з неросійською тушшю!..
Росія не любить євреїв, в’єтнамців і чеченців. Росія любить мене. І я не знаю, що мені робити з цим коханням.
Я можу побачити Росію тут коли захочу, навіть уночі. Досить набрати особливий номер, витратити декілька монет – і ось Росія вже лежить переді мною, на екрані, розводить ноги, облизується, висовує язик. Уся її велич повстане переді мною, і я відчую свою нікчемність.
Але мені є чим зайнятися й без Росії.
Росія – дівчина з пустими холодними очима, одягнута занадто вульгарно для цих широт. Вічно молода, вічно п’яна. Вона завжди була і є для нас чужою. Ось вона йде по Штиксштрасе, а можливо, по Лінденалеє, й голосно говорить про те, що їй удалося придбати вчора на розпродажі. Про те, що вона вкрала позавчора, Росія говорити не любить. Дівоча пам’ять.
Рум’яні щоки, солома на голові. Росії хочеться, щоб її скрізь упізнавали. Росії хочеться, щоб скрізь була Росія, й вона поводить себе так, ніби Росія скрізь. Кожний клаптик землі, де б не ступила її довга тоненька нога, вона оголошує своєю власністю. Росія певна, що вона прийшла в цей світ не просто так, а з важливою місією. Тому кожний мусить схилитися перед нею у поклоні, кинутися їй у ноги, цілувати її червоні мештики на високих підборах.
Але Росія, на жаль, не скрізь. І тому їй дуже прикро. Настільки прикро, що вона, аби заховати пристойність, іде в найдальший куточок свого саду й там довго заспокоюється, стріляючи в сутінках із автомату. «Який недосконалий світ», - стискає вона вуста й миттєво наводить дуло туди, де ворушиться листя на деревах. «Якщо б я була багатою і знаменитою, я видала б такий закон, щоб усі мужчини розмовляли по-російськи». А потім вона ховає автомат і йде на мовні курси.
«Ти – це я», - каже мені Росія, ти – це я. «Ні», - пробую я заперечити, але вона не чує. Це особливість її слуху, і я мушу поважати її за це. Гладити її по голові й казати ніжні слова.
У Росії багацько приятелів та приятельок. Власне кажучи, це увесь світ. Я бачу, як вона сідає з ними у кафе, вони п’ють пиво, й горе тому, хто, задумавшись, пропустить хоча б одне слово. Росія буде гнати його до самого рогу вулиці. Росія не любить, коли хтось їй чужий. Її нудить од самого поняття «чужий». Усі мусять бути приятелями. Росія ображається, коли з нею відмовляються приятелювати й вештатися разом по розпродажах і пивницях. Тоді вона може проклясти... О, це російське прокляття, незмивальне, отруйне, ніби її сльози, сльози Росії, змішані з неросійською тушшю!..
Росія не любить євреїв, в’єтнамців і чеченців. Росія любить мене. І я не знаю, що мені робити з цим коханням.
Я можу побачити Росію тут коли захочу, навіть уночі. Досить набрати особливий номер, витратити декілька монет – і ось Росія вже лежить переді мною, на екрані, розводить ноги, облизується, висовує язик. Уся її велич повстане переді мною, і я відчую свою нікчемність.
Але мені є чим зайнятися й без Росії.
Переклав з білоруської Остап Кінь
No comments:
Post a Comment